Після закінчення Першої світової війни було ухвалено Закон про народне представництво 1918 року. Це надавало право голосу жінкам, старшим за 30 років, які відповідали певним критеріям. Але при тому, виборчі права отримало лише близько 40% жіночого населення. Жінки отримали, справді, рівні із чоловіками виборчі права лише після того, як було ухвалено Закон про рівні права голосу 1928 року. Акт 1928 року збільшив електорат Бірмінгема приблизно на чверть. Ці два акти — Закон про представництво народу 1918 року й Закон про рівність виборчих прав 1928 року зрівняв жінок Бірмінгема із чоловіками в їхньому праві обирати й бути обраною. Більш детально про це читайте на birminghamyes.com.
Перший закон про рівність виборчих прав
Протягом 1916–1917 років тодішній спікер Палати громад Джеймс Вільям Лоутер головував на конференції з виборчої реформи, яка рекомендувала обмежити виборче право для жінок. Але не лише жінки Бірмінгема були позбавлені права голосу. Лише 58% дорослого чоловічого населення могли голосувати до 1918 року. Впливовим фактором, окрім руху за виборче право та зростання Лейбористської партії, був той факт, що лише чоловіки, які проживали в країні протягом 12 місяців до цього мали право голосу на загальних виборах.
Ця норма фактично позбавила громадянських прав велику кількість військ, які служили за кордоном під час війни. Оскільки загальні вибори були неминучі, політиків переконали, нарешті, поширити право голосу на всіх чоловіків і деяких жінок. Відтак у 1918 році був прийнятий Закон про народне представництво, який дозволяв голосувати жінкам старше 30 років, які відповідали майновому цензу. Відомо, що на той час близько 8,5 мільйонів жінок відповідали цьому критерію, та це було лише близько двох третин від загальної кількості жінок у Великій Британії.
Цей же закон скасував майнові та інші обмеження для чоловіків і розширив право голосу практично на всіх чоловіків віком від 21 року. Крім того, чоловіки в збройних силах могли голосувати починаючи з 19 років. Таким чином станом на кінець другого десятиліття XX століття кількість виборців збільшилася з восьми до 21 мільйона. Хоча, при цьому все ще існувала величезна нерівність між жінками та чоловіками.
Перші вибори за новим законом
Відтак 14 грудня 1918 року, британські жінки вперше зібралися, щоб відвідати виборчі дільниці, проголосувавши на загальних виборах. Лише через десять місяців після того, як Закон про народне представництво надав право голосу деяким жінкам, а саме тим, хто був старшим за тридцять років, та відповідав майновому цензу, нова категорія виборчинь змогла віддати свій голос за вподобаного кандидата.
Жінки в Бірмінгемі та його околицях відреагували на цю нову можливість голосувати, досить активно. На цих виборах у місті та навколишніх округах три жінки балотувалися, як кандидати в парламент. Це були Марджері Корбетт Ешбі, ліберальна кандидатка від Бірмінгема Ледівуда. Кандидаткою від Жіночої партії в Сметвіку стала Крістабель Панкхерст. А Мері Макартур, кандидатка від Лейбористської партії в сусідньому Стаурбрідж, була третьою жінкою, яка пішла на перші вибори. Хоча жодна з них не досягла успіху, але прецедент був створений. Перспектива потенційно мати можливість проголосувати за одну із цих трьох жінок, які були одними з перших, не лише в місті, а й у країні, що балотувалися, хвилювала якусь кількість більш-менш активних місцевих жінок, але більшість, усе ж таки, залишилися явно байдужими.
Місцеві бірмінгемські газети, у тому числі Birmingham Mail, повідомили 15 грудня 1918 року, що, така собі, місис Фанні Вінс заявила, що вона перша жінка в Бірмінгемі, яка проголосувала. Вона з’явилася на своїй виборчій дільниці о сьомій ранку. Саме там її знайшли репортери — жінка чекала, поки дільниця відкриється. Але були й інші випадки. Прискіпливі репортери цієї ж газети також зафіксували, як неназвана стара жінка на запитання, чи вона голосувала, відповіла, що ніколи не голосувала у своєму житті й не збиралася починати зараз у своєму віці.
Явка жінок на перші вибори
Ці дві протилежні реакції на перспективу голосування вперше чітко відображають національні тенденції на цих виборах. Хоча деякі жінки, особливо ті, хто брав участь у виборчому русі, безсумнівно, були в захваті від перспективи, нарешті, проголосувати, загальнонаціональна явка була дуже низькою, лише 57%.
У ці дні в Бірмінгемі місцеві газети розіслали репортерів у різні частини міста, щоб дізнатися про те, як жінки поводяться на виборчих дільницях. Повідомлення були різні, часто діаметрально протилежні. Повідомлялося, що в житлових районах, таких, як Еджбастон і Мозлі, кількість жінок, які прийшли на вибори, була відносно великою. Явка, навіть, суттєво перевищила ту кількість, на яку сподівалися. Однак у деяких округах робітничого класу — як приклад можна навести Астон — кількість жінок-виборців у перші години голосування була вельми низькою. Спостерігачі говорили, що під час свого обходу однієї виборчої дільниці взагалі не бачили жодної жінки-виборчині. У густонаселеному районі Нечеллс, це ще один робітничий район, за перші дві години було зареєстровано лише шість голосувань.
У той час Еджбастон і Мозлі були одними з найбагатших районів Бірмінгема, і жінки, які проживали там, якщо мали більш ніж 30 років, відповідали майновим вимогам, передбаченим Законом 1918 року, йшли голосувати. Тому не дивно, що виборчі дільниці в цих округах були заповнені жінками. Навпаки, жінки в бідніших районах, ймовірно, мали менше шансів відповідати цим майновим вимогам, а, отже, з більшою ймовірністю все ще були виключені з виборчого права.
Другий закон про рівність виборчих прав
Другий закон про рівність виборчих прав був прийнятий ще через десять років, в 1928. Саме цей Закон про рівне право голосу, згідно з яким жінки старше 21 року мали право голосувати, дійсно урівняв права жінок, які, нарешті, отримали можливість голосувати, як і чоловіки. Цей акт збільшив кількість жінок, які мають право голосу до 15 мільйонів.
Стосовно Бірмінгема, то стало відомо, що на наступні загальні вибори, кількість тих, хто мав право голосу в місті, мала збільшитися приблизно на чверть. Саме таку дію мав новий Закон про рівне виборче право, згідно з яким жінки отримували право голосу на тих самих умовах, що й чоловіки, і який мав набути чинності на початку вересня того ж року.
Пан Інгалл, тогочасний співробітник відділу реєстрації Бірмінгема, пояснював на шпальтах місцевої газети, що це збільшення є лише приблизною оцінкою, яка базується на даних останнього перепису населення. Він додав, що неможливо буде заглибитися в інші деталі, поки не буде завершено подворовий обхід щодо нових виборців. До слова цей перепис із подворовим обходом розпочався наприкінці жовтня і, таким чином, збігся з муніципальними виборами.
Станом на серпень-вересень 1928 року електорат міста становив 171 970 осіб на парламентських виборах і 396 207 осіб на виборах до органів місцевого самоврядування. Разом із тим очікувалося, що кількість виборців до органів місцевого самоврядування збільшиться приблизно на десять відсотків. Ці майбутні збільшення порівнюються із загальним середнім показником по всій країні. В Англії, Шотландії та Уельсі право голосу мали 27 0240 00 виборців (без урахування реєстраційного списку університетів), і відомо, що було додано 5 221 000 виборців.
Джерела:
- https://www.worcester.ac.uk/about/news/academic-blog/humanities-blogs/the-1918-general-election-in-birmingham.aspx
- https://www.parliament.uk/about/living-heritage/transformingsociety/electionsvoting/womenvote/overview/suffragetteswartime/
- https://www.parliament.uk/about/living-heritage/transformingsociety/electionsvoting/womenvote/overview/thevote/