Нинішні вибори мера в Бірмінгемі відрізняються від того, що відбувалось багато років тому. А ще, це категорично відрізняється від звичайного призначення лорд-мера, яке не підлягало публічному голосуванню. Обираючи з 2017 року мера, мешканці графства обирають людину, яка б очолювала Об’єднану адміністрацію Вест-Мідленда, що охоплює місцеві органи влади семи міст графства, у тому числі й Бірмінгема.
Якщо ж зануритись в історію, то останнім обраним мером Бірмінгема був Джеймс Сміт, який обійняв посаду в 1895 році. А першим міським головою Бірмінгема був Вільям Шоулфілд, якому було надано цю посаду 28 грудня 1838 року. То були не прості часи для Бірмінгема. Більш детально читайте на birminghamyes.com.
Політична боротьба
У ті часи в Бірмінгемі успішно завершилося реформування, у ході якого, місто стало парламентським округом. Відтак виникла необхідність обрати двох членів до вже реформованого парламенту. Одразу після ухвалення законопроєкту люди вирішили, що намагатимуться повернути президента і віцепрезидента Союзу Томаса Етвуда і Джошуа Шоулфілда. Останній був батьком Вільяма Шоулфілда. 12 грудня 1832 року пани Етвуд і Шоулфілд були одноголосно обрані й стали першими представниками мешканців Бірмінгема в Палаті громад.
Після виборів люди жили сподіваннями, що щойно реформований парламент візьметься за свою справу, усі тягарі будуть зняті, відбудеться негайне відродження торгівлі, підвищиться заробітна плата, здешевшає продовольство й настане тривалий період загального процвітання. Але нічого такого не сталося, і не могло статися так швидко. Відтак уже за два роки знову розпуск парламенту й нові вибори.
Політична турбулентність тривала кілька років. На загальних виборах, що відбулися вже після сходження на престол королеви Вікторії в липні 1837 року, консерватори висунули своїм кандидатом шановного адвоката Степлтона, але зазнали поразки. Після цього відбулись перші заворушення. Натовп, що зібрався перед готелем «Роял», штаб-квартирою кандидата від консерваторів, був роздратований спробою цієї партії розігнати його. У вікна готелю полетіло перше каміння.
Для розгону натовпу були викликані військові. Так само, їхні послуги знадобилися наступного дня, коли історія повторилася. Чим усе скінчилося б можна тільки здогадуватись, якби не терпіння та тактовність полковника Воллеса з 5-го драгунського полку. Йоменам, яких також викликали для наведення порядку, було наказано зарядити справжні кулі та, спровокувавши натовп, стріляти в людей. Однак полковник Воллес наказав їм відступити, щоб не дратувати незадоволених. Після того, як це було зроблено, не без труднощів, та заворушення вщухли, і мир відновився.
Статут про інкорпорацію
Саме в 1837 році в місті відбувалась широкомасштабна компанія за отримання статуту про інкорпорацію. Цей документ дозволяв перетворити Бірмінгем на муніципальний район, що, своєю чергою, давало можливість обрати свою міську раду. На той час містом управляв судовий пристав, так званий верховний бейліф, який мав певні юридичні повноваження.
Вільям Шоулфілд обійняв посаду верховного бейліфа в 1837 році. Він рішуче виступав за надання Бірмінгему статуту інкорпорації. Тому коли в жовтні 1838 року документ прибув до міста, він з усією серйозністю та відповідальністю зачитав його містянам. З огляду на його посаду, на його ставлення до своїх обов’язків, перша бірмінгемська міська рада одноголосно обрала Вільяма Шоулфілда мером Бірмінгема.
За логікою подій, оскільки Бірмінгем святкував створення своє першої муніципальної корпорації, термін повноважень Вільяма Шоулфілда мав би стати тріумфом для міста. Та сталося, не так, як гадалося. Міський голова втрапив в епіцентр суперечок та тлі величезної соціальної напруженості. А деякі проблеми він створив для себе власними руками.
До прикладу, під час виборів до міської ради він висунув свою кандидатуру на посаду члена виборчої комісії. Тобто Шоулфілд контролював підрахунок голосів, роль, яка мала покладатися на верховного бейліфа міста, яку на той час обіймав місцевий виробник ґудзиків Джеймс Тернер. Відтак коли місцева партія торі розпочала судовий процес проти легітимності міської ради, це сумнівне призначення Шоулфілда надало справжнього імпульсу антикорпораційній кампанії.
У підсумку вже до літа 1839 року перша міська рада Бірмінгема стала вельми непопулярною серед місцевої громади. Чартизм же, навпаки, ставав дедалі популярнішим, але члени міської ради об’єдналися з іншою політичною силою — Лігою проти закону про кукурудзу. Це створило неймовірну напругу серед громадськості, яка в липні 1839 року вилилася в насильство на вулицях. У цей час Вільям Шоулфілд знову примудрився опинитися в центрі скандалу, який переріс у великий бунт.
Великий бунт
Групи чартистів двічі на день збиралися на площі Бичачий Ринг і влаштовували там зустрічі, пропагуючи ідеал загального виборчого права перед великим натовпом, який тут утворювався. Усі ці зустрічі приносили в цей район безлад, який не подобався власникам крамниць, які скаржилися на це неподобство. Саме новостворена міська рада на чолі з мером мала нести відповідальність за наведення порядку.
Але зробити це було не просто, враховуючи, що церковні старости подали судовий позов, оскаржуючи легітимність ради. Ба більше, вони відмовилися сплачувати раді будь-які податки, що залишило владу без грошей, а відтак без змоги належним чином заспокоїти ці заворушення. Унаслідок цього перший мер Бірмінгема Вільям Шоулфілд звернувся за підтримкою до міністра внутрішніх справ.
Для наведення порядку було відправлено загін лондонської поліції, який прибувши до Бірмінгема був жорстоко побитий, коли намагався розігнати зустріч чартистів. Двоє лондонських поліціянтів, навіть отримали ножові поранення, хоча обійшлося без летальних випадків, вони одужали. Унаслідок цього інциденту між бірмінгемською громадою, поліцією та міською радою, яка її викликала, виник новий, ще більш запеклий конфлікт.
Протягом кількох наступних днів поліціянти столичної міської ради провели рандомні зупинки та обшуки людей, конфіскуючи будь-які предмети, які вони вважали зброєю. У ремісничому містечку, де чоловіки заробляли на життя своїми інструментами, ця акція лише підлила масла у вогонь. Був оголошений Закон про боротьбу з масовими заворушеннями, та мало хто дотримувався заборони на зібрання в громадських місцях.
Вибух людського обурення стався 15 липня на стадіоні «Бичачий Ринг». Тоді було зруйновано кілька магазинів, здійснений напад на пожежників, а деякі місцеві мешканці сім’ями рятувались від вогню, вилазячи у вікна палаючих помешкань і магазинів. В той день Бірмінгем почав горіти.
Підсумки першого мерства
Цей випадок викликав чималий національний скандал. Молода королева Вікторія скликала зустріч із прем’єр-міністром Мельбурном і записала про свої занепокоєння у своєму щоденнику. У результаті четверо чоловіків, як вважається, активних учасників заворушень, були етаповані до Австралії. Їм пощастило — початковий смертний вирок був скасований.
Та, хоча рік для першого мера Бірмінгема Вільяма Шоулфілда видався непростим, він усе ж таки запровадив у місті власний магістрат та суд. Бірмінгем також отримав свого першого коронера. Загалом за мерства Шоулфілда був зроблений важливий крок до незалежності міста від графства.
Джерела: