Від початку жахливих подій Другої світової війни минуло понад 80 років. Глобальний збройний конфлікт торкнувся сотень мільйонів людей по всьому світу, зокрема британців. Лондон, Бірмінгем, Манчестер, Ліверпуль та інші великі міста піддались масованим бомбардуванням на самому початку війни. Деякі воєнні й адміністративні установи евакуювали в передмістя, де було більш-менш безпечно. Країна водночас стикнулась з безпрецедентними викликами в економіці, медицині, психології та інших галузях. Для суспільства першочерговим завданням було вижити, згуртуватися, проявити стійкість та мужність і врешті перемогти ворога. Свідки давніх подій зберегли та поділились своїми спогадами про особливості життя на околицях Бірмінгема під час війни. Стаття пропонує поринути у воєнні будні Соліхалла. Далі на birminghamyes.
Стратегічне місто
Згадки про укріплений форпост, перед густим Арденнським лісом, який намагались оминати ще римські загарбники, сягають першого століття до нашої ери. Назва Соліхалл у літописах з’являється з 1170 року. Місто славилось своїми ринками та ярмарками. Промислова революція його оминула, але ремісництво і сільське господарство розвивались. У 1901 році населення Соліхалла не перевищувало 10 тисяч осіб. Під час Першої світової війни в ньому розташували шпиталі для поранених та Армійську службу, що вповідала за постачання бойових коней на фронт. У 1936 році уряд надав місту статус адміністративного центру та викупив дві ферми для будівництва фабрик і заводів. Передвоєнна стратегія полягала у розташуванні секретних об’єктів в сільській місцевості, щоб запобігти їх знищення у разі бомбардування Бірмінгема. У 1939 році, за два місяці до початку Другої світової війни Прем’єр-міністр Великобританії Невілл Чемберлен був особисто присутній на церемонії відкриття нового аеродрому в Соліхаллі. Місцеві мешканці розуміли що йде підготовка до війни. Через рік аеропорт почали використовувати для проведення воєнних операцій, а фабрики отримали секретні державні замовлення.
Укриття, протигази, димові завіси
За кілька місяців до війни у Соліхаллі збудували бомбосховища, а місцеві жителі облаштували їх у власних садибах. Не всі громадські укриття виявились зручними. Іноді підлога була вологою, а самі приміщення у декого викликали приступи клаустрофобії. Люди спали на двоярусних ліжках. Для освітлення використовували свічки.
На випадок газових атак кожному видали протигаз. Для дітей розробили особливий дизайн у вигляді діснеївського Міккі Мауса, а для немовлят переносні камери. Попрактикуватися та випробувати протигази можна було у спеціальному приміщенні, заповненому сльозогінним газом. Крім того, усім наказали постійно носити захисні маски для запобігання розповсюдження вірусних та інфекційних хвороб.
Соліхалл не вважався зоною ризику для повітряних нальотів попри його близькість до Бірмінгема, однак зовсім уникнути фактичних бомбардувань не вдалося. З початком бойових дій на території міста встановили кілька резервуарів з сирою нафтою. Їх періодично підпалювали, щоб створити димові завіси й спантеличити ворожі літаки, які почали бомбардувати Бірмінгем. Запобіжні заходи проти повітряних нальотів були вдалими і значних руйнувань місто не зазнало.
Мобілізація, “тіньові фабрики”, екстрені служби і транспортні засоби
Значну частину чоловіків та деяких жінок віком від вісімнадцяти до сорока років мобілізували. Родичі часто нічого не знали про їхнє місцерозташування, але сповіщення про вбитих та поранених регулярно надсилали у вигляді телеграм. Майже все працездатне населення залучили переважно на роботах для військово-промислового комплексу. Загалом працювало кілька фабрик і заводів. Назва “тіньові фабрики” була обумовлена “затінюванням” паралельного виробництва. Тобто виготовлення воєнного та цивільного оснащення чергувалось. До того ж один й той же товар почергово виробляли на різних підприємствах. Таким чином, якби одну фабрику чи завод розбомбили, це не призвело б до зупинки випуску продукції.
Особливу роль у місті відігравали медичні заклади. Крім лікарні швидкої допомоги, яка існувала до війни, облаштували кілька додаткових шпиталів у приватних садибах для лікування поранених. На жаль медперсоналу катастрофічно не вистачало і лікарі працювали по кілька змін без перерви.
Робота інших екстрених служб була злагоджена. Попри те, що після навіть невдалих авіанальотів виникали пожежі та пошкодження електромереж, аварійно-ремонтні роботи виконувалися швидко і якісно. Водопостачання функціонувало майже безперервно. Пожежна служба Соліхалла часто вирушала на допомогу в сусідні міста, зокрема у Ковентрі, де бомбардування не вщухали практично весь перший рік війни.
Через нестачу пального робота транспорту була сильно ускладнена. Суворій забороні підлягало використання приватних автомобілів. На початку війни всіх власників транспортних засобів зобов’язали передати їх поліції, на випадок вторгнення ворожої піхоти. З Бірмінгемом наладили сполучення. Кілька автобусів курсували регулярними рейсами. В основному мешканці Соліхалла для пересування використовували велосипеди.
У темні години доби діяв режим маскування, навіть для вуличних ліхтарів та світлофорів. Тому їздити на роверах ввечері було неможливо. Всі автомобільні заводи країни працювали для воєнних потреб. Міністерство оборони підтримувало роботу автосервісів, оскільки певні машини застосовували для комунікаційних потреб. Однак запчастини дістати було важко, оскільки заводи їх не виробляли. Для ремонту брали деталі з іншого автотранспорту, який не підлягав відновленню. Співробітники гаражів доставляли зламані машини на буксирі та під конвоєм.
Харчові продукти
Головна проблема місцевих жителів полягала у нестачі їжі. Введене нормування включало невелику кількість вершкового масла або маргарину, сиру, м’яса та цукру. Для вагітних і немовлят додатково виділяли молоко й апельсиновий сік. Кожен мешканець був зареєстрований в певному магазині, де отримував продукти. Нормовані товари видавали за наявністю купонів, які власники крамниць потім здавали у харчовий офіс для звітності. Фрукти, овочі і крупи час від часу з’являлись у продажі, але за ними завжди вишикувалися довгі черги. Апельсини та банани зникли з полиць магазинів одразу після початку війни. У Соліхаллі катастрофічно не вистачало борошна. Багато людей згадують про “народний коровай” блідо-коричневого кольору. Всередині часто зустрічалась тирса. Декому родичі надсилали посилки з харчами з-за кордону, зокрема зі США. Щоб самостійно доповнити раціон, заохочували вирощувати овочі. Земельну ділянку виділяла адміністрація міста.
Майже всі, хто мав власні господарства розводили курей. Деякі мешканці міста вирощували свиней, але вони підлягали обов’язковій реєстрації.
Працівники фабрик і заводів отримували ситну їжу в їдальнях. Для тих, хто не мав такої можливості створили “мережу ресторанів” з поміркованими цінами. Основне блюдо коштувало 5 пенсів. Два довоєнні ресторани працювали у звичному режимі, хоча меню сильно відрізнялось від колишнього.
У травні 1945 року нарешті прийшла звістка про перемогу. Її зустріли з великою радістю та святкуванням. Вдалося влаштувати вечірку з їжею, принаймні для дітей, та феєрверками.
Попри всі труднощі, спричинені майже шістьма роками війни, багато людей згадують дух товариства, який часто переважав інші настрої.