“Гострі картузи” – банда, що діяла у Бірмінгемі впродовж 1880-1910-х років. Причинами її формування називають бідність та погані умови життя, які домінували у всьому індустріальному регіоні Англії наприкінці ХІХ століття. Переважно молоді хлопці не могли знайти роботу, а ті, що працювали місяцями не отримували зарплат. Деякі з них почали займатися кишеньковими крадіжками. Згодом злочинні дії стали способом життя і виникло організоване кримінальне угруповання з чіткою ієрархією, де кожен знав своє місце. Далі на birminghamyes.
Походження назви: вигадки та реальність
У 2013 році телеканал BBC випустив кримінальний серіал під назвою “Гострі картузи”. Він став популярним і поширилась легенда про кашкети зі вшитими у козирки безпечними лезами, які розбійники використовували як зброю у бійках. Тобто творці телешоу запропонували буквальну версію назви банди. Попри те, що на екранах картузи з лезами привертають увагу глядачів, до реальних подій вони не мають жодного відношення.
Перші безпечні леза для гоління з’явилися в США у 1903 році, а фабрика з виготовлення таких бритв у Великобританії відкрилась у 1908 році. Оскільки відомості про злочинну групу “Гострі картузи” сягають кінця ХІХ століття, така версія є безпідставною.
Бірмінгемський письменник Джон Дуглас вважає, що ідея вшитих лез могла бути запозичена з його роману 1977 року “Прогулянка по Саммер-лейн”. У ньому розповідається про банду, члени якої використовували леза в кашкетах, щоб зненацька розсікти чоло противнику і на деякий час зробити його неспроможним протистояти.
Більшість істориків погоджуються, що назва походить від елегантності головного убору. Слово “гострий” зазвичай стосувалось будь-якого капелюха з пласким верхом. До таких належали, наприклад солом’яні канотьє та котелки з низьким наголовком. Мода на циліндри, федори, триблі й інші високі головні убори відходила. Натомість твідові картузи з характерним загостреним козирком, що нагадував лезо бритви набували популярності, особливо серед чоловіків та підлітків з робочого класу. Згодом назву “картузи””, використовували для опису вуличних хуліганів Бірмінгема.
Отже, назва скоріш за все походила від пласкуватого головного убору, а вшиті леза в козирки кашкетів – лише літературна вигадка.
Зародження вуличних банд та перші згадки про “Гострі картузи”
Джерела жорстокої молодіжної субкультури сягають другої половини ХІХ століття, коли на вулицях Бірмінгема процвітали азартні ігри, притони та бої без правил, на які приймали ставки. Поліція, через скарги представників вищих класів намагалась придушити цю діяльність. Однак молодь дала рішучу відсіч. Хлопці почали об’єднуватися в угруповання і протидіяти силовим органам влади. Економічні труднощі посилили протистояння і призвели до розквіту вуличних банд. З плином часу злочинних формувань ставало все більше. Разом з ними зростали випадки кривавих з’ясувань стосунків, але вже не з поліцією, а між кримінальними групами. Боротьба велась за контроль над кожним кварталом, баром, крамницею та будь-яке місце, де обертались гроші. Масові побоїща могли тривати годинами й часто закінчувались вбивствами. Ті, хто виживав отримували досвід бійок з використанням ременів з пряжками, чоботів з металевими носками, коцюбами, камінням загорнутим у тканину тощо.
Угруповання “Гострі картузи” виникло у Бірмінгемі на території району Смол Гіт. Перші згадки про його діяльність детально описані в місцевому часописі, надрукованому у березні 1890 року. Стаття оповідала про жорстокий напад на людину одного з членів “Гострих картузів”. Чоловікові проломили череп, оскільки він віддав перевагу імбирному пиву, а не алкогольному напою. На той час банда вже завоювала популярність у кримінальному світі через небачене насильство та жорстокість. Учасники зграї кинули виклик поліції та іншим злочинним формуванням. Вони хотіли, щоб про їхні діяння журналісти писали на перших шпальтах газет. Дзвінки у видання з розповідями про скоєні злочини стали регулярними.
Зовнішній вигляд та кримінальна діяльність
На початку XX століття на вулицях індустріальних районів Бірмінгема вже процвітала окрема субкультура, яка проявляла жорсткість, насильництво та романтизацію. “Гострі картузи” почувалися впевнено і відрізнялись від бідолашних “роботяг” зовнішнім виглядом. Зазвичай вони носили коштовні пальта з лацканами, піджаки, жилети з вишуканими ґудзиками, шкіряні черевики, шовкові шарфи та зазвичай кепки. Своїм стилем вони виділялись серед інших гангстерів і нахабно демонстрували багатство недоступне оточенню. Це поширювалось і на членів їхніх родин, зокрема дружин та подруг. Жінки бандитів носили намисто з перлинами й цвітні шовкові косинки, огорнуті навколо шиї. Розкішний одяг був демонстрацією непокори поліції, яка могла легко їх впізнати, але довгий час залишилась безсилою проти кримінальної діяльності. Полісмени Бірмінгема цілеспрямовано піддавались цькуванню зі сторони розбійників. Відомо про двох вбитих та сотні поранених, представників закону, які намагались вгамувати бійки між бандитами. Чимало з них залишили службу через насильство.
Наприкінці 1890-х років до складу “Гострих картузів” входили хлопці від дванадцяти до тридцяти років. До поважного віку мало хто доживав. Вони займались пограбуванням, рекетом, нелегальною букмекерською діяльністю, що супроводжувалась підтасовуванням виграшів, контролем азартних ігор, викраденням вантажівок з товарами, незаконним захопленням земельних ділянок, контрабандою тощо.
До основного складу банди входили Томас Гілберт, на прізвисько Кевін Муні, Девід Тейлор, Гарі Фаулз, Стівен Мак Ніл та Біллі Кімбер. Всіх неодноразово притягали до відповідальності за крадіжку велосипедів, вторгнення у будинок з метою пограбування або носіння вогнепальної зброї, як у випадку з 13-річним Тейлором. Однак термін перебування під вартою складав від місяця до року. На судових процесах злочинці зазвичай насміхались над полісменами, а після виходу з тюрми повертались до кримінальної діяльності.
Занепад “Гострих картузів” та посилення законодавства
З часом поліція мобілізувала свої сили й банду вдалося послабити. В цьому певною мірою допомогли інші розбійники, зокрема “Бірмінгемські хлопці”. Приводом кривавих з’ясувань відносин між ними слугував намір “Гострих картузів” розширити діяльність і забрати під свій контроль іподроми. “Бірмінгемські хлопці” відстояли власну сферу впливу, а згодом “захопили” територію “Гострих картузів”. Деякі члени колись найпотужнішого угруповання, які залишилися живими перейшли до складу інших кримінальних формувань, або покинули Бірмінгем і переселись разом з родинами у сільську місцевість. Пізніше, багато учасників банди “Гострі картузи” брали участь у Першій світовій війні й навіть стали героями.
Після закінчення війни, на початку 1920-х років уряд Великобританії розширив освітні заклади. Зросла можливість здобувати кваліфіковані знання й заробляти гроші чесно. Водночас прийняли більш суворі закони щодо відповідальності за розбійництво, а терміни покарання суттєво збільшили. Поліція отримала дозвіл на застосування сили та жорсткішої поведінки з тими кого повинна затримати.
Діяльність бандитського угруповання Бірмінгема на довгі роки залишилась у пам’яті місцевих жителів, особливо серед мешканців тих районів, де проживали розбійники. З часом назва “Гострі картузи” стала асоціюватися з будь-якими вуличними хуліганами міста. Хоча перед правоохоронними органами у XXI столітті постали нові виклики, на щастя, бандитський романтизм не викликає поваги у молоді.