Друга світова війна почала впливати на Бірмінгем у серпні 1940 року з початком бірмінгемського «Бліцу», серії повітряних нальотів, які були спрямовані на ключові промислові райони міста. Перший великий напад на центр міста стався в ніч із 25 на 26 серпня 1940 року, в результаті якого було зруйновано старий ринковий зал і зазнало значних жертв цивільне населення.
Ці рейди, що включали напади на авіаційні заводи, такі, як у замку Бромвіч та завод боєприпасів BSA, були частиною стратегії зриву британського промислового виробництва та безпосередньо принесли значні руйнування місту. Більш детально про початок Другої світової війни для Бірмінгема читайте на birminghamyes.com.
Промислове місто
Бувши важливим промисловим центром і одним із найбільших міст Британії, більшим була лише столиця, Бірмінгем став очевидною мішенню для німецьких повітряних атак. Попри бомбування під час війни з конвеєрів міських заводів сходили літаки, танки та армійська техніка. Багато суттєво менших майстерень виготовляли менш глобальні, але не менш необхідні для фронту ящики для боєприпасів, гранати, або, до прикладу, струменеві помпи для оборони в тилу.
Відтак нальоти на Бірмінгем розпочалися одразу, після оголошення німецькими Люфтваффе операції «Бліц». Тобто від кінця літа 1940 року та аж до середини літа 1942 року Бірмінгем постійно бомбувала авіація німців. Причому із серпня до грудня 1940 року ці нальоти були, особливо сильними.
Наступна серія запеклих бомбувань сталася протягом березня, квітня та травня 1941 року. Останній великий наліт на Бірмінгем відбувся в 1942 році влітку. У підсумку після завершення бомбових ударів, з’ясувалося, що Бірмінгем було одним із найбільш постраждалих від німецької авіації міст, поступившись першістю в цьому сумному змаганні Лондону.
Через таку кількість та масовість бомбувань місто було занадто сильно зруйноване, будівлі, які здавалося залишилися цілими після одного нальоту, могли бути зруйновані наступного, який відбувався впродовж місяця, чи навіть тижня. Від руйнувань не було застраховане жодне приміщення. Попри це, цивільне населення робило все можливе, щоб зберегти функціонування свого міста. Зафіксовано багато фактів героїзму бірмінгемців.
Своя городина, курятина та яйця
Як пригадують місцеві мешканці, які пережили ці бомбові атаки, Бірмінгем перетворився на суцільні оборонні споруди. У небі було багато великих повітряних куль, які прив’язувалися дротами. Якщо після бомбування десь виникала пожежа, то місцеві мешканці старалися загасити її, або ж запал від бомби, щоб вогонь не привертав увагу інших літаків, які майже завжди скидали бомби на світло. Запали гасили піском, який носили відрами.
Німці воліли бомбувати промислові підприємства, такі, як завод Austin Motor Company в Лонгбріджі, тому їх маскуванню приділялася особлива увага. Для задоволення потреб фронту була, до прикладу, збудована під землею фабрика, на якій виготовляли важкі деталі для вантажівок і літаків протягом усієї війни. Попри те, що це підприємство було доброю мішенню, адже його площа сягала кількох квадратних миль її так ні разу й не бомбували.
Бірмінгемці почали жити в певних обмеженнях. Це стосувалося в першу чергу харчування. Пайки становили 60 мл масла, 30 мл чаю та 60 мл м’яса на тиждень на людину. Іноді можна було придбати, щось смачненьке в місцевих крамницях. Для цього потрібно було відстояти чергу. До смаколиків під час війни втрапили, до прикладу, банани, які привозили з Вест-Індії. Хоча частіше доводилося стояти в черзі за більш буденними продуктами — картоплею сорту «Король Едуард», цибулею, морквою та пастернаком.
Містяни, по можливості, заводили собі невеликі ділянки городини, наприклад, на Метчлі-лейн. Це дозволяло отримувати додаткове джерело провізії. Так само якщо була можливість, то тримали курей на задньому дворі для того, щоб мати свіжі, власні яйця. До того ж курку можна було зарізати, отримавши м’ясо. Навіть, якщо люди не мали досвіду обробки вбитих курей, вони швидко цьому навчалися. Пір’я вискубували після того, як мертвого птаха заливали окропом, тоді його було легше скубати.
Кров для поранених
Крім того, бірмінгемці допомагали своїм пораненим військовим, здаючи кров. Барбарі Ерп, мешканці Бірмінгема, на початок війни було 16 років. Дівчина пригадує, що влаштувалася на роботу бухгалтером, після закінчення школи. Каже їй подобалося здавати кров, навіть не дивлячись на те, що її мама забороняла це робити, говорячи, що це зашкодить її здоров’ю. Дівчина йшла пішки до лікарні святої Єлизавети, яку побудували зовсім недавно, в 1937 році.
Вона була розташована за майже милю від її дому, і не зважаючи, що туди їздив 21 автобус, Барбара йшла до лікарні пішки. Дівчина здавала кров частіше, ніж це було дозволено. Мотивація цього вчинку була досить проста — вона знала, що багато військових отримують смертельні поранення після Дюнкерка, а пізніше й після висадки в Нормандії, і їм потрібна була саме її кров. Так Барбара робила свій внесок у допомогу молодим чоловікам її віку, які захищали її, і Бірмінгем.
Барбара пригадує, що попри молодість, вона чітко розуміла, через що вони пройшли, і відчувала, що має щось для них зробити. Не дивлячись на те, що після здавання крові дівчина почувалась слабкою, у неї паморочилось у голові. Дома ж її завжди чекала чашка рятівного чаю.
А тим часом містом курсували парові поїзди навантажені танками, вантажівками, бомбами, боєприпасами та військами. Вони їхали зі швидкістю 60 миль на годину, їх тягнули 100-тонні двигуни, випускаючи пару та дим. Так Бірмінгем доставляв свої смертоносні вантажі на фронт, за межі міста, або, навіть країни, для відсічі агресору.
Щасливчик Френк Гілі
Бірмінгемець Френк Гілі працював у 1940 році на великому заводі з виробництва боєприпасів. Тоді трудилися в кілька змін, юнаку часто доводилося працювати вночі. На заводі працювало понад тисячу робітників. Це були чоловіки та жінки. Тут виготовляли важливі частини до військових машин.
Френк, каже, що працювати було весело, у цеху було чутно радіоприймач, з якого лунали звуки мелодії однієї з останніх танцювальних пісень того часу. Усі розуміли, що роблять важливу справу, для захисту країни, міста, та, що теж важливо, для заробітку.
В одну з робочих ночей, поки станки виконували свою частину роботи, починає вити сирена. Це сигнал про те, що ворожі літаки вже десь поруч, на відстані досяжності. Працівники заводу переглядаються, дехто жартує з цього приводу, дехто глузує, дехто сприймає це все близько до серця і виглядає стурбованим.
Та в будь-якому випадку, сотні робітників майже одразу направляються до укриттів. Але хтось, розповідав Френк, не поспішає кидати роботу, сподіваючись, що бомбардувальники вдасться знешкодити або відлякати. Такі люди просто продовжують працювати. Та сирена не припиняється. Тому Френк та інші сміливці спускаються в місцевий підвал, тому, що йти до бомбосховища вже запізно.
У той самий час чути звуки зенітних гармат, а потім глухий вибух. Бомба таки втрапила в цех підприємства. Багатотонне обладнання завалилося на людей у підвалі. Френк втратив свідомість. Коли він прийшов до тями, то помітив, що його товариші мертві, а він, на диво, навіть не поранений. Пізніше керівник підприємства повідомив, що з вісімдесяти трьох працівників, які переховувалися в підвалі, вісімдесят один загинув. Одним із двох, хто врятувався був Френк.
Джерела: