Колись Бірмінгем описували, як найкраще кероване місто у світі. У 1890 році у відомому нью-йоркському журналі Harper’s вийшла розлога стаття про це. Що цікаво, у статті говорилось про борги, яке мало місто, а вони були чималі. До прикладу, загальний борг Бірмінгема на той час становив 7 млн фунтів стерлінгів. Місто заборгувало 2 млн фунтів стерлінгів газовому підприємству, так само 2 млн фунтів стерлінгів воно мало віддати водопостачальникам, а ще 1,5 млн місто позичило для реалізації Програми покращення тощо.
Стосовно останньої програми — придбана на ці гроші нерухомість здавалася за велику орендну плату, обіцяючи через кілька років покрити всі витрати на неї. При таких боргах і найкраще кероване місто — здавалося б, це якийсь абсурд, але ні. Річ у тім, що Бірмінгем чітко обслуговував свій борг, оплачуючи витрати, відсотки за боргом, щорічно відкладаючи значну суму на його ліквідацію та сплачуючи від 25 до 30 тис. фунтів стерлінгів на рік до загального фонду. Більш детально про бірмінгемське самоврядування читайте на birminghamyes.com.
Що було до міської ради
У більшості сіл та невеликих ринкових містечок, місцеве самоврядування в Середньовіччі виконувало функцією манорального суду та його посадовців. У XIII столітті управителі Бірмінгема заарештовували злочинців і ув’язнювали їх у місцевій в’язниці. У 1392 році управителям та громаді Бірмінгема було надано ліцензію на заснування Гільдії Святого Хреста.
Пізніше в 1529 році кожні два тижні скликався придворний суд, двічі на рік скликалися окремі суди для «боро» та «іноземців», й один «великий суд» щороку. У 1553 році для «боро» існував управитель, помічник управителя та два сержанти, очевидно, це були констеблі, а для «іноземців» — окремий управитель. Пізніше були створені посади комісарів Бірмінгемських вулиць.
Головним виправданням подальшого існування цього суду, був його опосередкований контроль за веденням роздрібної торгівлі через обрання посадових осіб маєтків та пом’якшення покарання порушників, але наприкінці XVIII століття ця функція почала відходити на другий план через товариський характер його засідань.
Крім того, судові збори обирали двох констеблів для парафії та старосту. Констеблі, однак, не були посадовими особами суду, а їхні витрати покривалися різницею з прибуткового податку. До того ж староста діяв, як помічник констеблів, переважно тоді, коли один із них був відсутній. Зрозуміло, що трьох людей, хай, навіть чоловіків було недостатньо для підтримки порядку. Відтак у XVIII столітті з’явилася нічна варта, але аж до ХІХ століття кількість констеблів, які працювали вдень була незмінною.
Посада старости існувала до 1845 року, допоки існувала практика передавати в його руки ордери на арешт за несплату податків чи недоїмок, причому, що він на власний розсуд розпоряджався грошима. До слова, тодішнім старостою був В. Редферн, який був міським писарем у 1838–40 роках.
Оскільки маноральні та парафіяльні установи до середини XVIII століття однозначно не справлялись з управлінням містом, стало зрозуміло, що потрібен якийсь новий орган місцевого самоврядування. Найбільш прийнятною пропозицією, уперше зробленою в 1765 році, було отримання акту парламенту про призначення комісарів. Ці люди мали бути в авангарді проведення певних покращень. Повноваження комісарів згідно із Законом були чітко регламентовані, але потенційні переваги нового органу були швидко оцінені.
Ті, хто ініціював нову посаду, були зацікавлені, в першу чергу в тому, щоб зробити ринки більш ефективними та захистити людей і майно вночі, шляхом забезпечення освітлення. Комісари зі своєю місією впоралися, хоча вони не мали великого штату. У 1812 році адміністративну та фінансову роботу виконували писар, скарбник, оцінювач податків та збирач податків. Також була посада збирача сміття. Ця особа контролювала цей збір, також був один або декілька інспекторів із питань шкідливого сміття та землемір.
Зареєстрування Бірмінгема
Повноваження вуличних комісарів здавалися достатніми для задоволення потреб, які виходили за межі компетенції манорального чи парафіяльного управління. Та в 1835 році був прийнятий Закон про муніципальні корпорації. Тоді в Бірмінгемі з’явилася зацікавленість щодо інкорпорації міста, хоча насправді петиція про хартію була подана ще на початку минулого століття, в 1715 році.
Так само законопроєкт лорда Брогема 1833 року про інкорпорацію Бірмінгема та інших великих міст, здається, не викликав жодного захоплення в Бірмінгемі, як і візит у тому ж році двох комісарів Міністерства внутрішніх справ, які мали впроваджувати нову форму місцевого самоврядування.
Хай там як, але процес був запущений, відповідно муніципальні вибори відбулися в грудні, і до кінця року перша бірмінгемська рада зібралася та обрала мера. Ним став Вільям Шоулфілд. І хоча, місцеві консерватори завзято та ревно виступали проти надання місту хартії, а пізніше оскаржували її дійсність, вони таки обрали своїх кандидатів для участі у виборах. Результатом стало їх фіаско, та тріумф лібералів та радикалів — усіх їхніх кандидатів було обрано.
Перші проблеми
Функції корпорації згідно зі статутом та Законом про муніципальні корпорації були обмеженими. Радники сподівалися із часом узяти на себе повноваження вуличних комісарів, але тим часом єдиними важливими завданнями, яке вони мали змогу виконувати було забезпечення поліції та коштів, необхідних для нових місцевих судів. Тому всі ті, хто був проти статуту могли стверджувати, маючи такий наочний приклад, що рада є зайвим органом, який лише спонукатиме до непотрібних витрат.
Таким чином, до 1840 року статут став не дієздатним, від чого члени ради були деморалізовані. Адже новий орган не міг контролювати й виконувати своє єдине фінансове завдання — районні суди працювали неповноцінно, не було прийнято жодного рішення щодо апеляції на рішення Манчестерського статуту.
Відтак продовж 1841 року всі законодавчі пропозиції, які мали б підвищити значущість корпорацій Бірмінгема, Манчестера та Болтона, не увінчалися успіхом, що автоматично призвело до того, що ліберальний уряд подав у відставку. Прихід консервативних урядовців, здавалося, давав мало надії для ради, але до кінця літа 1842 року, попри перешкоджання з боку бірмінгемських консерваторів, проблеми, які «знекровили» попередній уряд були вирішені. Для цього знадобилося прийняти два законопроєкти, один із яких підтвердив статут, а другий дозволив легку передачу поліції під опіку корпорації.
Глобальні рішення
Отже, в 1842 році, корпорація отримала контроль над поліцією, й, згідно із Законом про покращення Бірмінгема 1851 року, таки перебрала на себе функції комісарів Бірмінгемської вулиці. Цей закон також передав корпорації функції комісарів вулиць для Дерітенда та Бордслі, Даддестона та Нечеллса, а також парафіяльних чиновників Еджбастона, і надав корпорації право не лише збирати кошти, але і проводити певні заходи з покращення міста.
Бірмінгем став районом графства, а в 1889 році був висвячений у місто. У 1896 році мер теж отримав «підвищення» — він став лорд-мером. Тоді ж були побудовані перші муніципальні будівлі, а в 1892 році саме рада схвалила амбітний план водопостачання Бірмінгема.
Джерела: