У 1890 році американський журналіст Джуліан Ральф подорожував із Нью-Йорка до Бірмінгема – промислового потужного міста, на той час, розташованого прямо в центрі Англії, і виявив, що це «місто з найкращим управлінням у світі». На 12 затаєних сторінках у журналі Harper’s Magazine Ральф хвалив міську раду за надання своїм громадянам безоплатних музеїв, художніх галерей і бібліотек, з басейнами й турецькими лазнями. За те, що його вулиці були «надзвичайно чистими», за управління власним водопостачанням і за використання газових ламп — винайдених у місті кілька десятиліть тому — щоб підтримувати яскраве освітлення вулиць. На його думку, це відбувалось тому, що міська Рада уникала боргів. Але це не зовсім так, на справді, міська рада брала на себе величезні борги, на рівнях, які майже неможливо уявити за поточними цінами. Просто в ті часи, доблесть міської ради була не в тому, що вона уникала боргів, а мова йшла про те, як ті вікторіанські радники керували та фінансували цей борг, бувши серйозними бізнесменами, які брали участь у грандіозних проєктах. Більш детально про історію зародження місцевого самоврядування у Бірмінгемі читайте на birminghamyes.com.
Парафіяльні установи
«Добре ринкове місто» Ліланда часів Тюдорів у XVIII столітті перетворювалося на індустріальний центр. Але на відміну від інституційної складності об’єднаних міст регіону: Ковентрі, Ворік, Лічфілд, його управління залишалося примітивним, з’єднанням парафіяльних і маєтних установ. Вкрай необхідний Акт 1769 року заснував Комісію вулиць, яка до свого скасування в 1851 році несла основну відповідальність за місцеве управління.
Організатори Комісії, очевидно, були переважно зацікавлені в тому, щоб зробити можливим ефективнішу роботу ринків, захист містян і майна вночі шляхом забезпечення освітлення. Нові лампи були найбільш безпосередніми та очевидними результатами Акту, тому цей захід став відомим місцевим, як Закон про лампи. Завдання уповноважених відповідно до Закону були чітко визначені, але незабаром були оцінені потенційні переваги нового органу.
Після оригінального Акту 1769 року було прийнято низку наступних Актів, які надавали додаткові повноваження, оскільки вони стали вважатися необхідними, і встановлювали додаткові правила для управління містом. Закон 1769 року був змінений і розширений іншим у 1773, а потім ще в 1801. Коли в 1812 році вимагалися додаткові повноваження, то попередні акти були скасовані, а їхні положення включені в новий місцевий акт, і таким чином процес повторився в 1828 році. Останнім із законодавчих заходів, що стосуються вуличних комісарів, був Бірмінгемський закон про доброустрій 1851 року, який передав повноваження та зобов’язання вуличним комісарам.
Від так, цей елітний необраний орган провів Бірмінгем через епоху каналів і залізниць, залишивши у спадок дивовижні будівлі. У після наполеонівський період із великих міст Британії пролунали заклики до реформ. У Бірмінгемі Джордж Едмондс очолював Товариство Гемпдена, поки його не змінив Томас Еттвуд, або «Король Том», як його ще називали.
Томас Еттвуд
Томас Еттвуд народився в Гейлсоуені в 1783 році. До 1800 року він переїхав до Бірмінгема, щоб працювати в сімейному банку. З досвіду роботи з місцевим бізнесом Томас розвинув ідеї щодо реформування валюти. Попри популярність у Бірмінгемі, він не зміг переконати уряд у перевагах своїх ідей.
У 1811 році Еттвуд був обраний Верховним приставом Бірмінгема. У 1810-х роках він активно лобіював членів уряду від імені бірмінгемських фабрикантів і ремісників і намагався зацікавити їх своїми ідеями валютної реформи.
Зрештою він прийшов до переконання, що грошову реформу неможливо здійснити без виборчої реформи, і з кінця 1820-х років почав зосереджувати свою енергію саме на цьому. Кінець 1820-х років був часом зростального тиску на реформи. Опозиційні віги на чолі з лордом Греєм пообіцяли політичні реформи, якщо їм вдасться отримати владу. Торі на чолі з герцогом Веллінгтоном були налаштовані протидіяти будь-яким реформам. Настрої населення зашкалювали, і реформатори почали звертатися до думки поза парламентом, щоб посилити тиск на уряд. Радикали, промисловці середнього класу та організовані робочі групи об’єдналися навколо спільної справи парламентської реформи.
Бірмінгемський політичний союз
Бірмінгемський політичний союз «нижчих і середніх класів народу» був створений Томасом Еттвудом в 1829 році. У травні цього року він виступив на зборах, де були присутні від 4000 до 5000 осіб. Під час своєї тригодинної промови він вперше публічно закликав до парламентської реформи. Петицію, яку підписали 8000 осіб, було направлено до парламенту, але там її відхилили.
До грудня Еттвуд і його прихильники вирішили сформувати постійну групу. 14 грудня він та ще 15 інших політиків зібралися разом і заснували «Політичний союз захисту громадянських прав». Через тиждень правила були підписані та прийняті й подані на народне затвердження на великому зібранні, яке відбулося 25 січня 1830 року. Були присутні від 12 000 до 15 000 людей.
Перші щорічні збори Бірмінгемського політичного союзу відбулися 26 липня 1830 року. Його очолив радикальний член парламенту сер Френсіс Бердетт. Він наголосив на необхідності співпраці між робітничим і середнім класами, а також на необхідності працювати в рамках закону, щоб не давати владі приводу забороняти їх. Еттвуд зі схваленням говорив про створення подібних політичних союзів по всій країні.
Завдяки своїй масовості, чудовій організації, єдиній класовій структурі та чіткому й щирому керівництву Еттвудом, політичні спілки по всій країні вважали Бірмінгемський союз зразком для наслідування. Відтак, було створено багато аналогічних осередків, більшість з яких прийняли його правила та закони без змін.
Парламентські реформи
Бірмінгемський політичний союз та інші політичні об’єднання закликали, скоротити парламенти – щоб посилити відповідальність депутатів перед виборцями. Також скасувати майновий ценз для депутатів та оплату депутатів – щоб дозволити звичайним людям потрапити на цю посаду. Дозволити голосувати тим чоловікам, які зробили внесок у місцеве або національне оподаткування, прямо чи опосередковано.
Бірмінгемський політичний союз був найважливішим із політичних союзів, які підштовхнули уряд до парламентської реформи 1832 року. Він заснував радикальну традицію Бірмінгема, яку найбільш ефективно продовжував Джон Брайт, а потім у 1880-х роках Джозеф Чемберлен. Бірмінгемський «кокус» був синонімом ефективної політичної організації. Надзвичайна перерва сталася в 1886 році, коли Чемберлен посварився з Гладстоном, відкинувши ірландське самоуправління. У наступні роки він відірвав Бірмінгем від радикалізму, щоб стати юніоністом. У 1945 році Бірмінгемська лейбористська партія нарешті прийняла свій статут. Відтак, вплив Бірмінгема на національну політику неможливо переоцінити. Еттвуд, Брайт і Чемберлен очолили справи, які змінили політику нації, на краще чи на гірше, але змінили.
Місцева влада сприймалася тут дуже серйозно – виборцями, радниками, державою загалом. Вона мала великі повноваження, і часто використовувала ці повноваження розумно, хоча й амбіційно. Хоча уважний погляд на поточні проблеми міської ради тих часів вказує на те, що так все відбувалося не лише в Бірмінгемі.
Джерело:
- https://historywm.com/shop/products/birmingham-the-workshop-of-the-world-by-carl-chinn-and-malcolm-dick-hardback
- https://www.british-history.ac.uk/vch/warks/vol7/pp318-353#fns
- https://www.parliament.uk/about/living-heritage/transformingsociety/electionsvoting/chartists/case-study/the-right-to-vote/thomas-attwood-and-the-birmingham-political-union/birmingham-political-union/