Під час Другої світової війни велику кількість жінок було залучено до роботи на фабриках та заводах Бірмінгема, щоб компенсувати відсутність чоловіків, які були призвані на військову службу. Бірмінгемські жінки нашвидкуруч стали опановувати чоловічі спеціальності, що було вельми важливо. Адже більшість підприємств почали працювати на воєнні потреби, підтримуючи військове виробництво.
Зокрема, такі підприємства, як Cadbury’s, British Small Arms Company та Austin Motors. Як відомо, навіть пістолети Spitfires також виготовлялися на фабриці в Castle Bromwich. Усі ці компанії наймали жінок під час війни, а про те, у яких ще галузях відзначились під час Другої світової війни мешканки Бірмінгема читайте на birminghamyes.com.
Жінки-вузькочовнярниці
На початку Другої світової війни в 1939 році багато бірмінгемських чоловіків, які керували канальними човнами, природно, вступили до армії. У той самий час, стало зрозуміло, що на канальних човнах, якими можна перевозити різноманітні припаси, такі, як вугілля чи харчові продукти, нікому працювати. Тому Міністерство військового транспорту звернулося за допомогою до жінок.
Під час війни вийшла постанова про Національну службу, згідно з якою не одружені та не працюючи на воєнних підприємствах дами, були зобов’язані добровільно відвідувати будь-які військові роботи, до яких залучалися жінки з усіх верств населення, віком від 18 до 35 років. Однією з таких робіт, була, якраз, лоцманська робота на бірмінгемських каналах. Обрати її можна було добровільно.
Багато із жінок, що зголосилися плавати на вузьких човнах каналами, звісно, не мали досвіду керування. Однак, як з’ясувалося, досвід у цій справі не був обов’язковим. Головне, потрібно було відвідати шеститижневі курси, де їх навчали премудростей керування човнами, знання шлюзів, завантаження та розвантаження вантажу, а також географії каналів.
На початках навчання розпочали близько сотні бірмінгемських панянок. Що правда, завершили його вдвічі менше, лише 45 жінок. Відтак перші стажистки почали працювати в травні 1942 року. Про необхідність застосування таких човнів, говорять сухі факти. Так човнами можна було перевозити до 50 тонн краму, тобто необхідних речей та припасів, одночасно. Здебільшого в ті воєнні часи це була сталь. Але човни були готові перевозити цемент, зерно, борошно та інші харчові продукти.
Що ж входило до обов’язків новоявлених човнярок. По перше, вони плавали по каналу в обидва боки, тривалість такого «відрядження» тривала від двох до трьох тижнів, включаючи два-три дні неоплачуваної відпустки, яка пропонувалася в кінці кожної поїздки. Насправді ця робота була вельми важкою, тим більше для жінки, а від того, дні тяглися дуже довго.
Не менш аскетичними були умови проживання під час поїздок. Жінки-лоцманші жили в крихітних хатинах. Їм не видавали жодних додаткових пайків, на відміну, до слова, від їхніх землячок-побратимок, які замінили чоловіків-робітників на заводах під час Другої світової війни. За тиждень жінка могла заробляти 3 фунти стерлінгів. Так сталося, що жінок-вузькочовнярниць тренували інші жінки. Двома головними тренерами були Дафна Френч та Кіт Грейфорд.
Чому канали
На каналах у ті часи ніколи не працювало понад одинадцять екіпажів одночасно, було таке неписане правило. Для популяризації цього завдання, одна з багатьох жіночих команд стала, свого роду, пропагандистською для жінок-вузькочовнярниць. Крім того, саме такі жінки із Бірмінгема надихнули авторів фільму, який зняли в 1944 році — «Розфарбовані човни». Ця команда особисто доповідала посадовцям міністерства про свої звитяги та знялася у фільмі Pathe News. Кілька жінок-вузькочовнярниць написали книги про свою роботу на каналах.
Зрештою, ці бірмінгемські жінки не лише виконали життєво важливу для міста і для країни роботу, зробивши свій неоціненний вклад у перемогу, але й довели, усім хто сумнівався в їхній здатності впоратися з таким важким завданням, що ті люди помилялися. Достеменно відомо, що такі песимісти були серед посадовців деяких компаній. Один із них у 1941 році заявив, на сторінках газети Hartlepool Northern Daily Mail, що він дуже сумнівається, що жінки зможуть бути достатньо сильними.
«Шість три вісімки»
Під час Другої світової війни жінки виконували й не такі важкі завдання, але від того, їхня робота не ставала менш значущою і важливою. У 1945 році склади та ангари військової пошти в Бірмінгемі були схожі на імпровізовані дитячі будиночки для зберігання стосів нерозкритих послань та забутих пам’ятних речей, які ще не знайшли свого адресата.
Ситуація ускладнювалася ще й тому, що вона впливала на психологічний стан військовослужбовців. Адже своєчасне не отримана пошта з дому, від рідних — знищувала моральний дух воїна. Але вплинути на ситуацію було дуже важко, нестача особового складу в поштовому відділі армії не була чимось незвичним. Попри численні запити на залучення додаткових кваліфікованих працівників, хаос та плутанина в поштовій системі зберігалися.
Раніше в 1943 році в США був створений Жіночий армійський корпус. Ці жінки готувалися до бойових дій, вони навчалися повзати по пластунськи, перестрибувати через рівчаки, маршувати та вміли розрізняти американську рушницю Winchester M12 від німецької гвинтівки Karabiner 98b. Ще одна особливість цього підрозділу була в тому, що в ньому були зібрані темношкірі воячки.
У лютому 1945 року після небезпечної подорожі океаном, через німецькі підводні човни, підрозділ прибув до Бірмінгема. Те, що вони побачили, могло змусити інших втекти, але не цих. У холодних, темних складах зберігалися забуті пакунки та листи, складені ледь не під стелю. Щури, тут таки, порозгризали деякі пакунки, з яких повипадали вже гнилі цукерки.
«Шість три вісімки», саме так офіційно називався батальйон, який прибув до Бірмінгема та взявся за роботу. Темношкірих дівчат не злякало те, що надворі була зима, а в складах досить прохолодно. Вони чергували виснажливі восьмигодинні зміни, щоб навести лад у поштовому відділенні та гарантувати безперервний прогрес доставлення кореспонденції військовим.
Завдання виконано
Першим досягненням жінок стала розробка системи відстеження військовослужбовців, яка розв’язувала проблему солдатів з однаковими іменами та прізвищами. Інші завдання включали перенаправлення недоставленої пошти та посилок, розслідування неправильно адресованої пошти та, мабуть, найтрагічніше завдання — обробка пошти, адресованої загиблим.
Мешканці Бірмінгема були настільки зачаровані жінками із «Шести трьох вісімок», що для них було звичною справою заглядати до складу, щоби провідати військовослужбовиць. Місцеві жителі, навіть запрошували жінок на чай до себе додому.
На жаль, їхні власні військові командири не були такими гостинними. Сегрегація та расистські упередження все ще були реальністю. Розділення кафетерію, рекреаційних та житлових приміщень за етнічною приналежністю та статтю демонструвало очевидні привілеї одних над іншими.
Ще один з епізодів страшної війни, на якій місце для того, щоб здійснити подвиг було завжди. І ще один висновок тієї страшної війни — нехай не одразу, та вона змінила життя жінок із погляду роботи, гендерної та расової рівності, деякі з них відчували, що робота під час війни дала їм незабутнє відчуття незалежності.
Джерела:
- https://newsroom.woundedwarriorproject.org/The-Six-Triple-Eight-Proved-That-No-Role-Was-Too-Small-During-World-War-II
- https://www.birminghammuseums.org.uk/resources/narrowboat-women-of-wwii
- https://sheroesofhistory.wordpress.com/2017/08/24/women-factory-workers-in-birmingham-during-the-second-world-war/